Закон про національно-персональну автономію – нормативно-правовий акт, ухвалений Генеральним Секретаріатом Української Центральної Ради (УЦР) 19 грудня 1917 р. (1 січня 1918 р.) та затверджений Малою Радою УЦР 9 (22 січня) 1918 р.

Документом, розробленим Генеральним секретарством єврейських справ, що складається з 10 статей, кожна нація Української Народної Республіки (УНР) отримувала право на національно-персональну автономію, тобто самостійний устрій свого внутрішнього життя, який мав здійснюватися через органи національного союзу певної нації. Єврейська, великоруська та польська нації отримували автономію одразу після ухвалення закону. Білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки й болгари мали право отримати національно-персональну автономію шляхом подання до Генерального суду, підписаного не менше як 10 тис. громадян УНР. Представники інших народів мали змогу здійснити свої права відповідним поданням до українського парламенту. Здійснення права автономії передбачалося через створювані національні союзи, що являли собою вищі виконавчі органи та представляли інтереси націй у державних і громадських органах та установах. Їх діяльність визначалася національними установчими зборами, рішення яких затверджувалися Українськими Установчими зборами або парламентом УНР. Вищим представницьким органом ставали Національні збори.

Законом також встановлювався порядок скликання національних установчих зборів, складання бюджетів національних рад та розв’язання суперечок національних союзів з органами державного управління та місцевого самоврядування УНР. ІV Універсал УЦР підтвердив право народів, що проживали в Україні, на національно-персональну автономію.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. Т. 2. Київ: Наукова думка, 1997. С. 47, 87–88, 99–101, 104.
Лазарович М. Етнополітика української влади доби національно-визвольних змагань 1917–1921 років: компаративний аналіз. Тернопіль: ТНЕУ, 2013.
Євтух В. Закон про національно-персональну автономію: проекція на сучасність // Київська старовина. 2002. № 6 (348). С. 165–170.

Олександра Кудлай