Українська Центральна Рада – всеукраїнська громадсько-політична організація, після проголошення Української Народної Республіки (УНР) – вищий законодавчий орган держави.

Ідея створення керівного центру українського національного руху виникла на початку березня 1917 року в середовищі київської української інтелігенції. Протягом 3–7 (17–20) березня 1917 року в суперечках і консультаціях між представниками різних політичних, громадських, кооперативних, наукових і культурних осередків (Товариство українських поступовців, Українське наукове товариство, Українське технічно-агрономічне товариство, Українське педагогічне товариство, українські соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про створення Української Центральної Ради як представницького органу, об’єднуючого «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою».

7 (20) березня 1917 року були обрані перші керівні структури УЦР, її президія та комісії. До складу президії увійшли: голова – Михайло Грушевський, його заступники – Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко, товариш голови – Дмитро Антонович, писар – Сергій Веселовський, скарбник – Володимир Коваль. До повернення в Київ (14 (27) березня 1917 року) Михайло Грушевського на переважній частині засідань, які відбувались практично щоденно, головував Федір Крижанівський. Дмитро Дорошенко 9 (22) березня 1917 року вдався до відставки. На його місце 15 (28) березня 1917 року запрошено Володимира Науменка, але останній помітного сліду в діяльності УЦР не залишив.

9 (22) березня 1917 року УЦР ухвалила першу відозву до українського народу, в якій закликала взяти активну участь у виборах до Всеросійських Установчих зборів, організовуватися, гуртуватися в політичні і громадські товариства, домагатись від Тимчасового уряду запровадження української мови в школі, суді та урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні свого існування УЦР ще не мала плану широкої політичної діяльності, її дії були обережними і поміркованими.

Переломним моментом в історії УЦР стало повернення до Києва з Москви Михайла Грушевського. 15 (28) березня 1917 року він вперше головував на засіданні Ради. Михайло Грушевський обґрунтував головне стратегічне завдання УЦР: досягнення національно-територіальної автономії України в складі реформованої федеративної, демократичної російської держави, провів значну роботу по реорганізації складу УЦР та перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган.

Першим кроком в цьому напрямі стало переобрання УЦР на Всеукраїнському Національному конгресі 6–8 (19–21) квітня 1917 року. До нового складу УЦР було обрано 118 осіб, які репрезентували українські губернії, українські громади Москви, Петрограда, Кубані, Ростова-на-Дону, Саратова, політичні партії, громадські та культурно-освітні організації. Всеукраїнський Національний конгрес дозволив УЦР кооптувати до свого складу нових членів (15%). Це право було значно розширене другими загальними зборами УЦР і зафіксоване 23 квітня (6 травня) 1917 року в «Наказі Українській Центральній Раді». Керівництво УЦР широко ним користувалося. До УЦР були залучені Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917 року, згідно з домовленістю з Тимчасовим урядом, склад УЦР було розширено за рахунок представників національних меншин. Вони отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата. За даними мандатної комісії шостих загальних зборів УЦР її розрахунковий склад досяг 798 мандатів, на які було обрано 643 особи. За рахунок ротації кадрів та наступного кооптування нових членів (наприкінці 1917 року до складу УЦР було залучено Морську генеральну раду (20 членів), всіх обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів (близько 140 осіб), представників окремих рад). 75% мандатів в УЦР належали українцям, решта національним меншинам. Переважну більшість останніх розділили між собою росіяни (14% мандатів), євреї (близько 6%) та поляки (2,5%); молдавани отримали 4 місця, німці й татари по 3, білоруси, чехи, греки по одному. Більшість в УЦР складали селяни. Їм належали практично всі мандати Всеукраїнської ради селянських та значна частина Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла єдиної політичної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками. Інтелігенції належало більшість місць у Малій Раді. До складу УЦР входили представники 19 політичних партій, з яких 17 називали себе соціалістичними. З них найвагоміші фракції мали три українські партії: соціалістів-революціонерів, соціал-демократів та соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП. Українські соціал-демократи Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Микола Порш, Дмитро Антонович, Борис Мартос, Валентин Садовський, Іван Стешенко, Михайло Ткаченко, Лев Чикаленко складали ядро Ради, якому належала переважна більшість ініціатив і яке в 1917 році визначало напрям її діяльності.

З розвитком діяльності УЦР ускладнювалась її структура. Відповідно до демократичних принципів, на яких будувалася робота УЦР, її вищим органом визнавалися загальні збори (сесії). Відповідно до регламенту, загальні збори мали збиратися не рідше, ніж один раз на місяць, проте відбулося лише дев’ять таких сесій (1. 6–8 (9–21) квітня; 2. 22–23 квітня (5–6 травня); 3. 7–9 (20–22) травня; 5. 20 червня – 1 липня (3–14 липня); 6. 5–9 (18–22) серпня; 7. 29 жовтня – 2 листопада (11–15 листопада); 8. 12–17 (25–30) грудня 1917 року; 9. 15–25 січня (28 січня – 7 лютого) 1918 року). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність Комітету УЦР, згодом Малої Ради, на їх порядок денний виносилися гострі, актуальні питання поточного моменту, однак головні напрям діяльності УЦР, її найвагоміші рішення і документи готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому 29 червня (12 липня) 1917 в Малу Раду.

Постановою п’ятих загальних зборів Мала Рада отримала право «вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради». Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів, поповнившись представниками нацменшин, Мала Рада виросла кількісно до 58, а у січні 1918 – до 82 членів. Склад Малої Ради формувався на основі партійних фракцій. Кожна з них мала квоту пропорційно до своєї чисельності у Великій Раді. Проте усталеного, затвердженого списку членів Малої Ради не існувало. Побутувала практика заміни одних діячів іншими (заступниками). Тому можна говорити не стільки про персональний склад Малої Ради, як про осіб, які брали участь у її засіданнях. Структурну вершину УЦР складала Президія, обрана вперше Всеукраїнським Національним конгресом у складі голови УЦР – Михайла Грушевського та двох його заступників – Володимира Винниченка та Сергія Єфремова. 27 квітня (10 травня) 1917 року Президія була доповнена чотирма товаришами голови: Микола Шраг, Сергій Веселовський, Андрій Ніковський, Федір Крижанівський, та чотирма секретарями: Микола Чечель, Андрій Постоловський, Лев Чикаленко, Яків Левченко. Президія була спільною і для Великої, і для Малої Рад.

15 (28) червня 1917 року Комітет УЦР створив Генеральний Секретаріат – свій виконавчий орган, який після угоди з Тимчасовим урядом був визнаний вищою виконавчою владою України, а після проголошення УНР виконував функції її уряду. Після ухвалення ІV Універсалу Генеральний Секретаріат був реорганізований в Раду Народних Міністрів. Склад Генерального Секретаріату неодноразово змінювався. Частиною структур УЦР були чисельні комісії, які утворювались за рішенням Ради на постійній чи тимчасовій основі.

Тринадцятимісячний період діяльності УЦР можна поділити на три неоднозначні відрізки. Перший – від створення УЦР до Всеукраїнського Національного конгресу, характеризувався спонтанним накопиченням сил, спробами сформулювати головні стратегічні гасла та політичну програму українського національно-визвольного руху.

Другий період – від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду, засвідчив перетворення УЦР в провідну політичну силу України, лідера українського національно-визвольного руху. Діяльність Центральної Ради в цей час відбувалась в умовах демократичного державного ладу і сама мала демократичний характер. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України в складі федеративної демократичної Росії. Ця боротьба передбачала, з одного боку, мобілізацію сил українського суспільства, а з іншого – складні політичні маневри в стосунках з Тимчасовим урядом.

Мобілізація мас відбувалась шляхом проведення численних всеукраїнських, губернських і повітових з’їздів, на порядок денний яких ставились питання підтримки УЦР, ставлення до національно-територіальної автономії, українізації армії, освіти, державних установ. УЦР виступила ініціатором створення губернських і повітових українських рад. Вона широко практикувала апеляцію до мас через різноманітні відозви, заклики, декларації. Найпоказовішим з них слід визнати І та ІІ Універсали, яким УЦР закликала український народ «творити новий лад вільної автономії України».

Одночасно І Універсал став поворотним моментом в стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення Універсалу УЦР займала позицію послідовної підтримки урядового курсу та очікувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду. Різке протистояння тривало протягом трьох тижнів. Уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів Іраклія Церетелі, Олександра Керенського, Михайла Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та ІІ Універсалі Центральної Ради. З боку останньої компроміс полягав у публічній відмові від явочних методів запровадження автономії, поповненні представниками нацменшин в обмін на офіційне визнання Тимчасовим урядом УЦР та затвердження Генерального Секретаріату вищим крайовим органом виконавчої влади. В подальшому стосунки між УЦР і Тимчасовим урядом визначились відходом уряду від досягнутих угод, значним звуженням прерогатив Генерального Секретаріату та територій, на яку поширювалась його діяльність. Компроміс привів до певної політичної кризи в стінах Центральної Ради. Вона не наважилась відкинути ті невеликі легальні можливості перебрання влади в Україні, які давала урядова Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду (4 (17) серпня 1917 року), і в результаті втратила контроль за стихійним і інтенсивним розвитком революційних настроїв мас. В останні місяці існування Тимчасового уряду в стосунках Центральної Ради з ним зберігалася невизначеність.

Захоплення влади у Петрограді наприкінці жовтня 1917 року більшовиками, падіння Тимчасового уряду створило принципово іншу політичну ситуацію в Україні. УЦР засудила події у Петрограді, вважала, що відповідальність за них порівну несуть уряд і більшовики, оголосила, що «буде боротися з усякими спробами піддержки цього повстання на Україні». 31 жовтня (13 листопада) 1917 року сьомі загальні збори УЦР ухвалили поширити владу Генерального Секретаріату, окрім Київської, Полтавської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній, і на Херсонську, Харківську, Катеринославську, Таврійську, Холмську і частково Курську і Воронезьку. На початку листопада влада в Україні перейшла до рук Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 року УЦР ІІІ Універсалом проголосила про створення Української Народної Республіки в складі федеративної Росії. З цього моменту розпочався третій і останній етап історії Центральної Ради. В основі його лежала державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повне унезалежнення України. УЦР було ухвалено низку законів, Конституцію УНР, запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, надано українській мові статусу державної.

Державотворча діяльність наштовхувалась на цілий ряд перешкод, головними серед яких з кінця 1917 року стали більшовицька агресія проти України, незавершеність І Світової війни, розлад суспільних звʼязків, падіння авторитету влади і держави. За таких умов Центральній Раді довелося вести війну з більшовиками і одночасно мирні переговори з представниками Четверного союзу у Бересті, а після підписання мирного договору (27 січня (9 лютого) 1918 року) звернутись до німців та австрійців за військовою допомогою. Позбавившись з допомогою іноземних військ від більшовиків, УЦР потрапила у залежність від німецької та австрійської військової присутності. Спроби діячів Ради і надалі продовжувати ліво-демократичний курс, накреслений ІІІ і ІV Універсалами, викликали незадоволення і роздратування окупаційного командування. Воно ініціювало здійснення 29 квітня 1918 року державного перевороту правими консервативними силами. «Грамотою до всього українського народу», підписаною Павлом Скоропадським, Центральна Рада була розпущена, а видані нею закони скасовані.

Діяльність УЦР в часі була нетривалою, але її історичне значення виходить далеко за хронологічні рамки існування. Її історія не належить якійсь одній політичній течії, це велике надбання українського народу, історичне явище, з яким пов’язуються глобальні процеси консолідації української нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних, парламентських форм.

Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2-х т. Київ, 1996–1997.
Український національно-визвольний рух. Березень–листопад 1917 р.: Документи і матеріали. Київ, 2002.
Симон Петлюра. Статті, листи, документи. У 3 т. Т. 1. Нью-Йорк, 1956; Т. 2. Нью-Йорк, 1979; Т. 3. Київ, 1999.
Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР»: Науково-документальне видання. Київ, 2013.
Єфремов С. Публіцистика революційної доби (1917–1920 рр.). У 2 т. Т. 1. Київ, 2014.
Нариси історії Української революції. 1917–1921 років. У 2-х кн. Київ, 2011–2012.
Українська революція і державність (1917–1920 pp.) Науково-бібліографічне видання. Київ, 2001.
Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. Київ, 1997.
Дорнік В., Касьянов Г., Ліб П. та ін. Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 роки. Київ, 2015.
Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918). Львів, 2004.
Кульчицький С. Червоний виклик. У 3 кн. Кн. І. Київ, 2013.
Попович М. Червоне століття. Київ, 2007.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: Історичний нарис. Київ, 1999.
Українська революція. 1917 – початок 1918 pp.: Проблеми, пошуки, узагальнення. Запоріжжя, 1998.
The Ukraine. 1917–1921: A Study in Revolution / Ed. By Т. Hunczak. Cambridge, 1977.

Владислав Верстюк