Тимчасовий земельний закон – нормативно-правовий акт, що регулював землеволодіння і землекористування в Українській Народній Республіці (УНР). Ухвалений ІХ сесією Української Центральної Ради (УЦР) 18 (31) січня 1918 р. Відповідав головним рішенням Всеукраїнського селянського з’їзду та земельним положенням універсалів.

Законом оголошувалося скасування права власності на землю й природні ресурси, що ставали добром народу УНР і яким мали право користуватися усі громадяни УНР. «Верховне порядкування» природними багатствами, до скликання Українських Установчих зборів, здійснювалося УЦР. На місцях керівництво користуванням землею покладалося на органи міського самоврядування, сільські громади та волосні, повітові й губернські земельні комітети, що мали дбати про дотримання прав громадян у землекористуванні та охорону природних багатств від виснаження й впровадження заходів щодо їх збільшення.

Документ визначав порядок користування землею, окреслював обов’язок місцевих й земельних органів з визначення норм земельних наділів для приватних господарств, підприємств і товариств, порядок надання земельних ділянок, строки користування землею. Для проведення заходів з «охорони й розвитку багатств землі» утворювався Державний меліоративний фонд. Розвиток сільського господарства в цілому мав забезпечуватися спеціальними кредитами.

Вказувалося, що «вивласнення» землі та природних ресурсів відбуватиметься без викупу. За колишніми власниками й орендарями залишалася земля у кількості, яку вони могли обробити силами своєї родини, або товариств. Те саме стосувалося й садибних ділянок, господарських, торгових й промислових підприємств у відповідності до рішень місцевих земельних органів. Вся інша земля, а також сільськогосподарський інвентар і будівлі (окрім тих, що були вкрай важливі для життя і ведення приватного господарства) переходили у розпорядження земельних комітетів. Визначалися пріоритетні групи селянства, які мали наділятися землею (у першу чергу малоземельні, чий земельний наділ не задовольняв споживчі потреби селянських родин), та порядок користування землею (зрівняльний), який оголошувався безкоштовним. Оподатковувалися земельні надлишки й надприбутки. Наймана праця використовувалася лише тимчасово і відповідно до правил, вироблених земельними комітетами.

Вилученню не підлягали землі громадських, наукових установ, а також землі під оселями, господарськими, промисловими і торговими підприємствами. Не призначалися для розподілу висококультурні господарства, сади, виноградники тощо. Вони передавалися у користування товариствам і сільським громадам. Селекційні і дослідні станції, розплідники – у розпорядження земельних комітетів.

29 квітня (12 травня) 1918 р. УЦР встановила норму приватної земельної ділянки у 30 десятин.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. Т. 2. Київ: Наукова думка, 1997. С. 128–130.
Витанович І. Аграрна політика українських урядів років революції й визвольних змагань (1917–1920 рр.) // Український історик. 1967. № 3–4.
Ковальова Н. А. Аграрна політика українських національних урядів (1917–1921 рр.) / Дис. … к. і. н. Дніпропетровськ. 1999.
Воронянський О. В. Економічна політика Центральної Ради / Дис. … к. і. н. Дніпропетровськ. 1996.
Мироненко О. М. Земельне законодавство Української Народної Республіки 1917–1918 // Енциклопедія історії України. У 10-ти т. Т. 3. Київ: Наукова думка, 2005.
Історія українського селянства. Нариси в 2-х т. Т. 1. Київ, 2006.

Олександра Кудлай