Генеральний Секретаріат – виконавчий орган Української Центральної Ради (УЦР), від проголошення Української Народної Республіки (УНР) ІІІ Універсалом УЦР – уряд УНР. Діяв з 15 (28) червня 1917 р. до 9 (22) січня 1918 р. За визначенням членів УЦР, став «вищим революційним органом українського народу».

Створений після видання І Універсалу УЦР у складі 8 генеральних секретарів і генерального писаря: Володимир Винниченко (Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)) – голова Секретаріату й генеральний секретар внутрішніх справ; Христофор Барановський (безпартійний) – генеральний секретар фінансів; Сергій Єфремов (Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ)) – генеральний секретар міжнаціональних справ; Симон Петлюра (УСДРП) – генеральний секретар військових справ; Борис Мартос (УСДРП) – генеральний секретар земельних справ; Валентин Садовський (УСДРП) – генеральний секретар судових справ; Іван Стешенко (УСДРП) – генеральний секретар освіти; Микола Стасюк (Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР)) – генеральний секретар харчових справ; Павло Христюк (УПСР) – генеральний писар. Перша декларація Генерального Секретаріату (ГС) була виголошена В. Винниченком на V сесії УЦР й затверджена її пленумом 27 червня (10 липня) 1917 р.

В результаті переговорів делегації Тимчасового уряду (ТУ) з УЦР у Києві було принципово погоджено визнання Тимчасовим урядом Генерального Секретаріату (ГС) як крайового органу управління в Україні, склад якого затверджувався ТУ у згоді з УЦР. Виходячи з цих домовленостей, УЦР був розроблений «Статут вищого управління Україною», згідно якого ГС формувався УЦР, був їй підзвітним, затверджувався ТУ та складався з 12 генеральних секретарів. Після доповнення складу УЦР представниками національних меншин та Всеукраїнської ради робітничих депутатів 15 (28) липня 1917 р. було затверджено новий склад ГС: голова Секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ – В. Винниченко; генеральні секретарі: земельних справ – Б. Мартос, фінансових – Х. Барановський, судових – В. Садовський, освіти – І. Стешенко, продовольчих – М. Стасюк, військових – С. Петлюра, шляхів – Всеволод Голубович (УПСР), міжнаціональних справ – Олександр Шульгин (УПСФ), пошт і телеграфу – Олександр Зарубін (російська Партія соціалістів-революціонерів), генеральний контролер – Мойсей Рафес (Бунд), генеральний писар – П. Христюк. Товаришами генерального секретаря міжнаціональних справ обрано: у справах єврейських – Мойсея Зільберфарба (Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія) та польських – Мечислава Міцкевича (Польський демократичний централ). Вакантними залишилися посади генерального секретаря праці та торгівлі і промисловості, а також товариша секретаря з міжнаціональних справ, який мав опікуватися росіянами.

Тимчасовий уряд відмовився затвердити «Статут» й видав «Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» («Інструкція») (4 (17) серпня 1917 р.). Документ визнав ГС вищим виконавчим органом ТУ в Україні до вирішення справи місцевого самоврядування Всеросійськими Установчими зборами, зменшивши кількість генеральних секретарів з 12 до 7, чотири з яких мали зайняти представники національних меншин. Його повноваження обмежувалися п’ятьма українськими губерніями (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська та Чернігівська (за виключенням Мглинського, Суражського, Стародубського та Новозибківського повітів)), місцева влада підпорядковувалася ГС. Його склад затверджувався ТУ за домовленістю з УЦР.  Після складних і тривалих дебатів на VІ пленумі УЦР «Інструкція» була прийнята 7 (20) серпня, з огляду на що попередній склад ГС пішов у відставку. Формування нового ГС доручили Дмитру Дорошенку (УПСФ), проте 18 (31) серпня він відмовився від керівництва виконавчим органом.

21 серпня (3 вересня) 1917 р. УЦР затвердила наступний склад ГС: голова і генеральний секретар внутрішніх справ – В. Винниченко; генеральні секретарі: освітніх справ – І. Стешенко, фінансів – Михайло Туган-Барановський (УПСФ), землеробства – Михайло Савченко-Більський (УПСР), справ міжнаціональних – О. Шульгин, генеральний контролер – О. Зарубін, генеральний писар – Олександр Лотоцький (УПСФ). Комісаром України при ТУ став Петро Стебницький (УПСФ). Цей склад затверджений ТУ 1 (14) вересня 1917 р. 29 вересня (12 жовтня) Секретаріат видав декларацію з програмою своєї діяльності та визначеннями завдань генеральних секретарств.

Після Жовтневого перевороту у Петрограді (25 жовтня (7 листопада) 1917 р.) в умовах збройної боротьби за владу у Києві 1 (14) листопада УЦР доповнила склад ГС генеральними секретарями: продовольчих справ – Микола Ковалевський (УПСР), військових справ – С. Петлюра, судових справ – Михайло Ткаченко (УСДРП), пошт і телеграфу – О. Зарубін, праці – Микола Порш (УСДРП), торгу і промисловості – В. Голубович. Після проголошення ІІІ Універсалу УЦР (7 (20) листопада) зі складу Секретаріату вийшли М. Туган-Барановський, М. Савченко-Більський, О. Зарубін, О. Лотоцький, у грудні – С. Петлюра.

У січні 1918 р. склад ГС був наступним: голова і генеральний секретар внутрішніх справ – В. Винниченко; генеральні секретарі: судових справ – М. Ткаченко, військових справ і праці – М. Порш, земельних – Олександр Зарудний (УПСР), продовольчих – М. Ковалевський, міжнародних – О. Шульгин, шляхів – Володимир Єщенко (безпартійний), пошт і телеграфу – Микита Шаповал (УПСР), морських справ – Дмитро Антонович (УСДРП), в. о. справ фінансових – Василь Мазуренко (УСДРП), торгу і промисловості – В. Голубович, освіти – І. Стешенко, великоруських справ – Дмитро Одинець (російська Партія народних соціалістів (трудовиків)), єврейських – М. Зільберфарб, польських – М. Міцкевич; генеральний контролер – Олександр Золотарьов (Бунд), в. о. генерального писаря – Іван Мірний (УПСФ).

Відповідно до ІV Універсалу УЦР (9 (22) січня 1918 р.) Генеральний Секретаріат перетворювався на Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, генеральні секретарі ставали народними міністрами.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. Т. 1. Київ: Наукова думка, 1996; Т. 2. Київ: Наукова думка, 1997.
Винниченко В. Відродження нації. Ч. 1–3. Київ–Відень, 1920.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Т. 1–4. Відень, 1921–1922.
Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Т. 1. Ужгород, 1932.
Грушевський М. С. Українська самостійність й її історична необхідність // Грушевський М. С. Вибрані праці. Нью-Йорк, 1960.
Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. № 9–12.
Ковалевський М. При джерелах боротьби. Інсбрук, 1960; Велика Українська революція (матеріали до історії відновлення української державності): Календар історичних подій за лютий 1917 – березень 1918. Нью-Йорк, 1967.
Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правничому аспекті. Мюнхен, 1971.
Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. Київ. 1993.
Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. Київ. 1997.
Солдатенко В. Україна і революційну добу: історичні есе-хроніки. У 4-х т. Т. 1: Рік 1917. Київ. 2008.
Нариси історії Української революції 1917–1921 років. У 2-х кн. Кн. 1. Київ: Наукова думка, 2011.

Олександра Кудлай